Володимир Воронюк

     Володимир Воронюк - мелодійно-ніжний у своїх проявах, починався зі звичних для кожного студента мистецького закладу акварелей. Навряд чи в них можна було би вгадати витонченість колористичного ладу, яка згодом стала найпосутнішою ознакою творів мистця.
     І спричинилися до того, мабуть, не тільки навчання у майже легендарного Віталія Косовича, а й унікальна зосередженість самого Володимира, який з неабиякою впертістю не фіксував, а осягав красу Вижниччини, вдивляючись у деталі, милуючись відтінками — барв, настрою, мінливого стану.
     Вже від середини 1980-х виразно окреслились мистецькі уподобання майстра, серед яких найпомітнішою постає орієнтація на мистецтво імпресіоністів та російської малярської школи кінця XIX-початку XX століття, з їхньою увагою до відтворення освітлення через нюанси та чуттєвість колірних сполук.
     Подекуди у роботах того часу контури форми ніби дематеріалізуються, розбиваються мозаїкою крупних мазків, що створює відчуття розмитості, м’якості окреслень, світлоносності кольорів. В інших картинах доторки пензля ліплять об’єми, підкреслюючи особливу матеріальність та фактурність змальованих речей. Іноді твори виявляються на диво цілісними й лаконічними, з великими колірними площинами, утвореними пластичними мазками насичених тонів („Околиці села Чорногузи", 1985). Подібна узагальненість вже тоді була характерною для акварелей художника, створених вільними широкими рухами пензля, з нечисленними, ледь наміченими деталями.
     На початку 1990-х років мистець наполегливо відшуковує власну неповторність, Випробовуючи різні манери виконання, експериментуючи з мазками, що утворюють щільну живописну поверхню соковитих барв („Серпень", 1990; „Цepkвa у Виженці", 1994) або чуттєву гармонію бузково-блакитних відтінків („Рожева зима", 1990).
     Поступово у доробку автора означилося прагнення відтворити світ через емоційність майже спектрально-чистих кольорів. Від того часу у роботах Володимира Воронюка саме ця вишукано-яскрава гама, утворена динамічно- мерехтливими роздільними мазками, стане найвпізнаванішою рисою творів мистця, з’являючись то у сповнених світла буковинських краєвидах („Ферма. Село Чорногузи", 1995), то у прозоро-ясних кримських пейзажах („Сонячний Крим", „Вулиця у Гурзуфі", 1995).
     Саме у середині дев’яностих притаманна акварелям художника стриманість та лаконічність, присутня, зокрема, у серії бельгійських етюдів 1995 року, щораз помітніша і в олійних роботах. Натомість кольори поступово ускладнюються, стаючи найважливішою компонентою настроєвих творів живописця („Березень. Відлига", 1996), набуваючи незвичайної звучності, підсиленої контрастами тепло-холодних барв („Над Черемошем", 1996). Іноді й самі мазки перетворюються на виразно-декоративний елемент, надаючи творам дещо гобеленового вигляду („Підсніжники", 1997).
     Наприкінці 1990-х років освітлення стає домінуючою темою у зображенні різноманітних мотивів, які майстер віднаходить серед вижницьких пагорбів, у фортецях Західної України та в негомінких провулках Чернівців. Часто звертаючись до змальовування одних і тих самих краєвидів, автор, здається, намагається відтворити мелодію кожного стану („Зимова симфонія", 1999), а в колірному ладі іноді стають відчутними дещо сентиментальні нотки.
     Акварелі ж тих років натомість сповнюються деталями, набуваючи характеру вітражів („Зимка", 1998; „Гурзуф", 1999). Подібний підхід до вирішення акварелей збережеться й надалі, раз по раз виникаючи і у роботах 2000-х років. Хоча серед останніх зустрічатимуться й класичні легкі й невимушені, побудовані на перетіканнях фарби акварелі „по-мокрому", що вимагають майстерного володіння технікою та тонкого відчуття матеріалу.
     На початку XXI століття визначальною рисою багатьох малярських праць мистця стане декоративність, спровокована, можливо, й численними поїздками художника за кордон. Виконані під час перебування в Америці та Австралії етюди вирізняються динамічністю, особливим відчуттям ритму й незвичною барвистістю колірних площин. Форми споруд і предметів швидше вгадуються, ніж зображуються автором, що надає роботам підкресленої умовності й площинності („Ранок. Флорида", „Вечоріє. Маямі", „Захід сонця"). Екзотична природа цих країв спричинилася й до змін у змальованих протягом останнього десятиліття нібито дже звичних карпатських і кримських ландшафтів. Останні видаються більш розкутими, у них присутні ламкість форми, сміливі й бентежні поєднання доповняльних кольорів або вибілювання променистих тонів, що дозволяє відчути найтонші нюанси барв. Саме наприкінці 2000-х років крізь Властиву Воронюкові мелодику колірної гами виразно пробивається експресіоністична нота, стаючи втіленням чуттєвої свободи імпровізації, що виступає нині як істотна прикмета творів майстра.
     Тож невипадково його знову й знову запрошують з виставками до інших країн, відзначають преміями поважних європейських імпрез, прагнучи зустрічей з викінченою елегантністю живопису Володимира Воронюка.